Пам’ятник як символ вічної поезії Тексти до уроку

Горацій

ДО МЕЛЬПОМЕНИ

Звів я пам'ятник свій. Довше, ніж мідь дзвінка,

Вищий од пірамід царських, простоїть він.

Дощ його не роз'їсть, не сколихне взимі,

Впавши в лють, Аквілон; низка років стрімких —

Часу біг коловий — в прах не зітре його.

Смерті весь не скорюсь; не западе в імлу

Частка краща моя. Поміж потемками

Буду в славі цвісти, поки з Весталкою

Йтиме понтифік-жрець до Капітолію.

Там, де Авфід бурлить, де рільникам колись

Давн за владаря був серед полів сухих, —

Будуть знати, що я — славний з убогого —

Вперше скласти зумів по-італійському

Еолійські пісні. Горда по праву будь,

Мельпомено, й звінчай, мило всміхаючись,

Лавром сонячних Дельф нині й моє чоло.

Переклад А. Содомори

Літературне відлуння

Вільям Шекспір

Сонет 55

Владарські монументи мармурові

Переживе могутній мій рядок.

І сяятимеш ти в оцьому слові,

А те каміння западеться в змрок.

Війна громаддя статуй перекине,

Зітруться в прах каменярів труди,

Та образ твій не знищиться, не згине

Від вибуху повстань і ворожди.

Всі переможеш ти зусилля смерті,

Хвалу твою нестиме віч світлінь,

Аж доки світ, мов лахмани подерті,

Не зноситься на спинах поколінь.

В серцях коханців до страшного суду

Ти житимеш, і я з тобою буду.

Переклад Д.Павличка

Михаил Васильевич Ломоносов

***

Я знак бессмертия себе воздвигнул

Превыше пирамид и крепче меди,

Что бурный аквилон сотреть не может,

Ни множество веков, ни едка древность.

Не вовсе я умру; но смерть оставит

Велику часть мою, как жизнь скончаю.

Я буду возрастать повсюду славой,

Пока великий Рим владеет светом.

Где быстрыми шумит струями Авфид,

Где Давнус царствовал в простом народе,

Отечество мое молчать не будет,

Что мне беззнатный род препятством не был,

Чтоб внесть в Италию стихи эольски

И первому звенеть Алцейской лирой.

Взгордися праведной заслугой, муза,

И увенчай главу дельфийским лавром.

Гаврила Романович Державин

ПАМЯТНИК

Я памятник себе воздвиг чудесный, вечный,

Металлов тверже он и выше пирамид;

Ни вихрь его, ни гром не сломит быстротечный,

И времени полет его не сокрушит.

Так! — весь я не умру, но часть меня большая,

От тлена убежав, по смерти станет жить,

И слава возрастет моя, не увядая,

Доколь славянов род вселенна будет чтить.

Слух пройдет обо мне от Белых вод до Черных,

Где Волга, Дон, Нева, с Рифея льет Урал;

Всяк будет помнить то в народах неисчетных,

Как из безвестности я тем известен стал,

Что первый я дерзнул в забавном русском слоге

О добродетелях Фелицы возгласить,

В сердечной простоте беседовать о боге

И истину царям с улыбкой говорить.

О муза! возгордись заслугой справедливой,

И презрит кто тебя, сама тех презирай;

Непринужденною рукой неторопливой

Чело твое зарей бессмертия венчай.

1795

Александр Пушкин

* * *

Я памятник себе воздвиг нерукотворный,

К нему не зарастет народная тропа,

Вознесся выше он главою непокорной

Александрийского столпа.

Нет, весь я не умру — душа в заветной лире

Мой прах переживет и тленья убежит —

И славен буду я, доколь в подлунном мире

Жив будет хоть один пиит.

Слух обо мне пройдет по всей Руси великой,

И назовет меня всяк сущий в ней язык,

И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой

Тунгус, и друг степей калмык.

И долго буду тем любезен я народу,

Что чувства добрые я лирой пробуждал,

Что в мой жестокий век восславил я Свободу

И милость к падшим призывал.

Веленью божию, о муза, будь послушна,

Обиды не страшась, не требуя венца,

Хвалу и клевету приемли равнодушно

И не оспоривай глупца.

Адам Міцкевич

EXEGI MUNIMENTUM AEKE PERENNIUS…

[Я воздвиг крепость прочнее бронзы… (лат.)]

Встал памятник мой над пулавских крыш стеклом.

Переживет он склеп Костюшки, Пацов дом,

Его ни Виртемберг не сможет бомбой сбить,

Ни австрияк-подлец немецкой штукой срыть.

Ведь от Понарских гор до ближних к Ковно вод,

За берег Припяти слух обо мне идет,

Меня читает Минск и Новогрудок чтит,

Переписать меня вся молодежь спешит.

В фольварках оценил меня привратниц вкус,

Пока нет лучших книг – в поместьях я ценюсь.

И стражникам назло, сквозь царской кары гром

В Литву везет еврей моих творений том.

Париж, 12 марта 1833 г.

Стихотворение, навеянное визитом Францишка Гжималы

Богдан-ігор Антонич

ШЕВЧЕНКО

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,

коли туди відходив, звідкіля немає вороття.

За бронзу й мідь тривкіше слово - і як

    завжди сонце сходить

і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.

Не тихне сторож вишні – соловейко в місяця пожарах,

дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам

все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.

Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.

Країна, що над нею місяць грає, як і грав,

волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули

вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,

де сплять сповиті у китайку дні минулі

і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях

    стовпом вогнистим,

ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,

у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.

Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,

бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя

печать Твоїх палючих слів, що пропекла до

    дна нам душі.

1936

Тарас Шевченко

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отоді я

І лани і гори —

Все покину і полину

До самого бога

Молитися... А до того —

Я не знаю бога.

Поховайте та вставайте.

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте.

І мене в сім'ї великій,

В сім'ї вольній, новій

Не забудьте пом'янути

Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 в Переяславі

Максим Рильський

Я пам'ятник собі поставив нетривалий —

Не з міді гордої, не з мармурових брил.

Скупі слова мої, що на папері стали,

Укриє завтра пил.

Ні сили вищої не дарувала доля,

Ні слави славної мені не прирекла,

І час мене змете, як сохле листя з поля.

Мов крихти зо стола.

І я забудуся, і, може, лиш припадком

Хтось, розглядаючи старих книжок сміття,

Незацікавленим напом'яне нащадкам

Мале моє життя.

І скаже: жив, писав; приймав хвали й образи;

А втім, ніколи нам не бракне диваків...

...Та що, коли додасть:

зате в житті ні разу

Неправді не служив!